«Зелений Майдан» як стартовий майданчик для «зелених»

Зелений намет під гучним гаслом «Зелений Майдан» майже не потрапив у об’єктиви телекамер, що знімали літню феєрію з різнокольорових брезентових «куренів» та партійних прапорів. Може, й потрапив — та не потрапив на очі тим телеглядачам, які вимушені були спекотними липневими днями спостерігати за бутафорською «революційною зимою влітку» замість відпочинку на морях. І, на погляд автора цих строчок, дуже шкода, що не потрапив. Бо на крихітному «Зеленому Майдані», хоч і розташованому на теренах Майдану пост-помаранчевому, намагались привернути увагу до проблем, що не обходять ані жовто-гарячих, ані біло-блакитних, ані тих, кому все «фіолетово». 

Взагалі то у свідомості пересічного українця поняття «зелені» міцно пов’язане з Партією Зелених України, і має відповідні реакції (найм’ягша з яких — отримані 0,54% голосів на останніх виборах). Хоча окрім ПЗУ існують ще з шість партій, що позиціонують себе як екологічні. Три з них також брали участь у останніх виборах, і отримали ще жалюгідніші відсотки. Так, Українська партія «Зелена планета» заробила 0,38%, а Соціально-екологічна партія «Союз. Чорнобиль. Україна.» аж 0,09%. Дещо краще виступила така собі Партія екологічного порятунку «ЕКО+25%» — 0,47%, що само по собі диво. Адже раніше нікому невідома партія нагнала собі голосів майже стільки ж, як сама давня партія в Україні (бо саме такою є ПЗУ)! Хоча диво тут легко пояснюються сумою «зелених», які були витрачені «еко-рятівниками» на свою кампанію. Таким чином, навіть об’єднавши свої зусилля, партії зеленого спектра не мали можливості подолати жалюгідний прохідний бар’єр.

І це в країні, яка пережила Чорнобиль! В країні, в якій тільки 7% території є екологічно чистими, а 8% — більш-менш придатними до життя, натомість відверто екологічно небезпечних — близько 70%! В країні із надвисокими як для Європи показниками смертності у працездатному віці, онкозахворювань, патологій при вагітності тощо — наслідками важкої екологічної обстановки. То невже українці настільки байдужі щодо власного оточуючого середовища?

Історично нібито ні — бо ж скільки любові у народній творчості до вишневих садочків та хрущів, солов’їв, гаїв, степів, високих гір та полонин. Інша річ, що ця любов не набуває політичних форм. Але, з іншого боку, де вона їх набуває? Хіба є в країні на 15-му році існування потужна політична сила для збереження нації? Чи, може, для захисту прав трудящих? Чи відстоювання громадянських прав? Феміністична, в решті решт? Ну, то чого ж тоді бажати щодо захисту довкілля? Але стверджувати, що в Україні не існує нічого, окрім псевдо-зелених партій, які дуже мало спільного мають до охорони природи, натомість дуже багато — до тієї самої «зелені», не можна.

В Україні давно і відносно успішно (наскільки це може бути в українських умовах) існує природозахисний громадський рух. Взагалі то найбільш «просунуті» громадяни знають таку зелену суспільну організацію, як «Грінпіс», і з нею асоціюють тих зелених, що не є членами ПЗУ та їм подібних партій. Щоправда, мало хто знає, що «Грінпісу» в Україні нема — українське відділення цієї міжнародної організації закрилося ще в 1997 році. А ось інші неурядові організації природозахисного руху (тобто екологістські) — є. Це важливий момент — відрізняти партійні організації (ціль яких — бути у владі, а ідеологія — стартова площадка для потрапляння у владу) від неурядових організацій (далі — НУО), метою яких є рішення конкретних задач з захисту природи на місцевому чи національному рівні. Хоча і тут не так усе просто — дуже поширене у середовищі українських НУО таке явище, як «грантоїдство» (існування з метою регулярно одержувати іноземні гранти, і добре їх проїдати, подаючи звіти про успішно виконану роботу, як правило, обмежену виданням малоцінних брошурок, проведення непотрібних конференцій, липових природозахисних заходів). До того ж українські «зелені» НУО, як і їх колеги у інших країнах, досить… різнобарвні.

Поняття «різнобарвні зелені» ввів у 90-х роках ХХ-го століття російський еколог-радикал Сергій Фомічов. Адже природу можна любити по-різному. Є у світі зелені «червоні» (з лівим ухилом тобто), є «сині» (прихильники еволюційного усунення екологічних проблем шляхом вдосконалення технологій), є «чорні» (що поєднують природоохоронну діяльність з анархістською ідеологією), з’являються вже і «коричневі» (фашистського типу — на кшталт, N-ська рідна природа тільки для N-ців!).

Не дивно, що й в Україні зелений рух теж не однорідний. У країні існують сотні неурядових організацій, великих і карликових, рішучих і кишенькових, справжніх і «липових» — у статутах яких головною задачею значиться охорона оточуючого середовища. Але єдиним природозахисним рухом вони все ніяк не стають — певно, сумнозвісний жарт про двох козаків та трьох гетьманів правдивий і тут. Хоча спроби спільної роботи є, і не тільки у суто екологічному напрямку. Так, десятки вітчизняних НУО виступили заодно під час подій осені-зими 2004. Спочатку еко-організації зберігали нейтралітет, хоча, звичайно, у кожного члена організацій була власна громадянська позиція. Але буквально за кілька днів до другого туру президентських виборів (який ще не передвіщав наступної революції) понад шістдесят українських організацій, після тижнів бурхливих сумнівів і дискусій, змогли гласно і відкрито заявити: «УКРАЇНА МАЄ ЙТИ ДО КРАЩОЇ ДОЛІ!» Так називалося звернення екологічних громадських організацій до громадян України. Відзначивши недобрим словом епоху Кучми, в якій відношення влади до природи було хижацьким, непартійні зелені заявили: господарювання уряду Януковича було чорним часом для навколишнього середовища. Розрекламований економічний ріст, якщо і мав місце, то здебільшого у самих брудних галузях — енергетиці, металургії, хімії, нафтопереробці. Усі ж масштабні проекти «самого успішного уряду» (будівництво двох атомних енергоблоків на Рівненській і Хмельницькій АЕС, судоходного каналу через Дунайський біосферний заповідник, Одеський автобан, будівництво Ташликського гідровузла на території Гранітно-Степового Побужжя) були названі екологічними, економічними і правовими авантюрами. Знищення ж лісового фонду, тотальне відчуження земель навколо водойм, захоплення самих цінних куточків природи під «дачки» можновладців підсилили картину справжнього екоциду. У зв’язку з чим понад 60 неурядових організацій вирішили закликати громадян голосувати проти Януковича. І запропонували підтримати Віктора Ющенко як можливу альтернативу існуючому тоді брудному у всіх змістах режиму.

Так знайшли спільну мову захисники природи з неурядових організацій Києва, міст Закарпаття та Донеччини, Львова, Донбасу, Вінниці, Одеси, Чернігова, Дніпропетровська, Сум, Харкова… Що й не дивно — бо ж природа не розуміє кордонів, це аксіома природоохоронної діяльності. Справа не обмежилась заявою — зелені стали на виборах спостерігачами та членами комісій, а революційні дні вийшли на вулиці, і не обов’язково під помаранчеві прапори, а й під власні — із зеленими мотивами.

Тоді ж не припинявся обмін інформацією із колегами з ближнього закордоння, наслідком якого стала «Заява представників неурядових громадських організацій СНД у зв’язку із ситуацією в Україні», яка засудила інформаційну політику російських ЗМІ та наміри розколоти Україну.

А далі було не легше — бо нова «помаранчева» влада зовсім не захотіла «зеленіти». Не звернула вона уваги на заклики 125 зелених організацій, які в лютому 2005 року звернулись до нового президента із листом-вимогою «Суспільство потребує ефективної екологічної політики». Не зважила й на вдалий жарт-заклик екологічної активістки, президента НУО «МАМА-86» Ганни Голубовської-Онісімової, яка під час перших Президентських слухань «Виклики, породжені свободою» (28 листопада 2005) року заявила безпосередньо Вікторові Ющенко: «У справжнього помаранча має бути зелене листя!».

Натомість нова влада продовжила почате при попередниках — рити канал через серце Дунайського заповідника та стрімко добудовувати вельми сумнівну Ташлицьку гідроакумулюючу станцію. А ще налякала «зелених» планами у скорому майбутньому побудувати в Україні 22 нових атомних реактори, таким чином забезпечивши країні енергетичну незалежність. На заклики ж розглянути альтернативні пропозиції, насамперед — з ефективного енергозбереження, яких нароблено вже не один том, відгуком було мовчання.

І коли ситуація в країні в черговий раз загострилась, невгомонні безпартійні зелені вирішили, що їх час настав. 18 липня кілька організацій, створивши добровільне громадське об’єднання «Зелений майдан», вийшли на знамениту київську площу під гаслом «За пріоритизацію екологічної політики». Метою акції стало проведення просвітницько-агітаційної роботи серед населення шляхом розповсюдження інформації про антиекологічні дії діючої влади, та відношення до них екологічних громадських організацій.

На Майдані був встановлений біло-зелений намет із великим біло-зеленим прапором, довкола якого встановили бочки із символічними радіоактивними відходами та знаками радіоактивної небезпеки. Перед наметом було розміщено фотовиставку, присвячену Бузькому Гарду, останній козацькій святині, яка невдовзі має піти під воду, а також транспарант «Гарду — ТАК». На наметі були прикріплені листівки із питаннями, яки привели учасників акції на Майдан. Пізніше було організовано збір від людей скарг на екологічні проблеми в регіонах.

Певно, найскладніше учасникам було пояснювати, що вони — самі по собі, не представляють тут жодної з політичних партій. Хоча аполітичність акції мала б бути зрозумілою з її гасел, серед яких виділялись такі: «Я хочу народити здорову дитину!», «Екологічній політиці — пріоритет держави!», «Ні знищенню природи Південного Бугу!», «Енергозбереження зупинить ядерного монстра!», «Кримінальна відповідальність за екологічні порушення!», «Бережіть ліси! Вони нам ще знадобляться!», «Уряде! Вимагаємо виконання закону — створити Національний природний парк „Гранітно-степове Побужжя“!», «Малі дози — великі наслідки!» (хто не зрозумів — йдеться про малі, нібито небезпечні дози радіації, які неодмінно супроводжують всі етапи діяльності атомних станцій, починаючи з добування урану, і закінчуючи знешкодженням радіоактивних відходів), «А ви у нас спитали?» (про програму побудови 22 нових атомних реакторів) тощо.

В наметі були розміщені прапори організацій-координаторів акції — Всеукраїнської екологічної громадської організації «МАМА-86» та Національного Екологічного Центру України. Як у 2004-му, у наметі «Зеленого Майдану» було організоване цілодобове чергування, учасниками якого стали представники громадських організацій з різних куточків України — окрім організаторів, також члени Української екологічної асоціації «Зелений світ», рівненського «Екоклубу», Артемівського «Бахмату», харківські «Печеніги», миколаївські «Спільні дії», а також представники від МАМА-86 з Яремчі, Артемівську, Миколаєва, Феодосії.

Під час акції запрацювала Інтернет-сторінка «Зелений Майдан», яка обіцяє в майбутньому стати спільним інформаційним ресурсом екологічних НУО України для висвітлення нагальних екологічних проблем та пошуку шляхів їхнього вирішення.

27 липня учасники «Зеленого Майдану» пікетували будівлю Українського дому на Європейській площі, де уряд проводив публічну презентацію результатів роботи Кабінету Міністрів за І півріччя 2006 року. Зелені виступили проти нехтування урядом вітчизняного та міжнародного екологічного законодавства і закликали можновладців переглянути рішення про побудову 22 нових атомних блоків. До акції було підготовлено Відкритий лист до Президента, в.о. Прем’єр-міністра, голови ВРУ та лідерів парламентських фракцій із позицією громадських організацій щодо порушення екологічних прав громадян. Відкритий лист із супровідним листом того ж дня було надіслано усім адресатам.

29 липня через низку причин (насамперед, згортання того, що не стало Майданом-2, і відповідним спадом цікавості у людей) організатори «Зеленого Майдану» вирішили тимчасово призупинити акцію і перейти на інші форми агітаційної роботи. «Трофеями» стали тисячі зібраних підписів під закликами зберегти Бузький Гард, припинити риття каналу через Дунайський біосферний заповідник, не будувати нових блоків АЕС замість пошуку реальних альтернатив надмірному споживанню енергетики вітчизняним господарством. А ще — досвід роботи з людьми в умовах загальної заполітизованості одних і повної вже втоми від суспільного життя інших. То ж хочеться сподіватись, що «Зелений Майдан» став стартовим майданчиком для зміцнення вітчизняного природозахисного руху.

Олег Супруненко.